6 вересня на екрани українських кінотеатрів вийшов фільм Олеся Янчука "Таємний щоденник Петлюри". Подія довгоочікувата і знакова. Відтак не забарились і відгуки. Отже наступна частина
Andrii Rukkas"Таємний щоденник Петлюри" або свіжі враження від хорошого, а головне потрібного фільму та критичні зауваження, котрі хоч може і гострі, однак мають на меті зробити фільм ще кращим (Ч.2)
В одному з епізодів фільму Петлюра пригадує «2-й похід в Україну». Про що саме йдеться Головному отаману довідаємося, коли у наступній сцені бачимо Котовського, який одержує «наказ знищити банду Тютюнника». Отже, це 2-й Зимовий похід або Листопадовий рейд 1921 р. Незрозуміло, чому сценарист викинув слово «Зимовий» (може здалося йому зайвим), але ж саме воно тут є визначальним,
чітко вказує на конкретну історичну подію. «2-м походом в Україну» можна вважати все, що завгодно, в залежності від того, який зміст ми вкладатимемо у слово «похід» і що брати за точку відліку у їх підрахунку. Таким «другим походом» може бути, наприклад, літній наступ українських військ на Київ у 1919 р. або ж спільний польсько-український наступ навесні 1920 р. На перший погляд здається – проста дрібниця (подумаєш, бракує одного слова), а в дійсності виходить чергова суттєва і прикра помилка.
Треба сказати, що автори фільму вдало, дуже яскраво, рельєфно, з глибокими емоціями показали Базарську трагедію – безжальний розстріл 359 повстанців, що відмовилися перейти на бік «червоних». Щоправда, було б ще краще, коли б вони ці кадри знімали не ранньою весною зі свіжою зеленню на деревах (це дуже кидається у вічі), а десь пізньої осені, обов’язково зі сніговим покровом, як це було насправді у листопаді 1921 року. Знову дрібниця і знову нехтування історичними фактами, що негативно впливає на загальне сприйняття фільму.
Ще одна сцена фільму не цілком відповідає історичним реаліям. Це розмова Петлюри з отаманом Семесенком після того, як той у лютому 1919 р. вчинив кривавий погром євреїв у Проскурові. На закиди Головного отамана Семесенко різко відповідає: «Я бойовий офіцер!», але автор діалогів очевидно не знав, що в Українській республіканській армії не було «офіцерів» (це слово мало виключно негативну конотацію і сприймалось як спадщина царського режиму), а були «старшини» (згідно з традиціями козацького війська). Та й сама зухвала поведінка Семеснка під час розмови і наступного арешту сильно контрастує з його слізними та уклінним листам, в яких він благав Петлюру про помилування. Заради об’єктивності треба додати, що арешт відбувся не одразу після погрому, а лише через три місяці, у травні 1919 р., а засуджений Семесенко був не за розправи над мирними мешканцями, за інші провини – невиконання наказів, незаконне присвоєння титулу отамана, конфіскацію залізничного ешелону та погрози розправи над державними чиновниками.
Донести до глядача інформацію про те як Петлюра боровся з єврейськими погромами можна було іншим чином, не порушуючи історичної правди. Головного отамана можна було показати як він пише/редагує/підписує реальні свої розпорядження щодо запобігання погромів; відхиляє прохання засуджених до страти погромників про помилування; є присутнім на розстрілах вояків, які чинили грабунки та погроми єврейського населення; виділяє фінансову допомогу постраждалим євреям; зустрічається у липні 1919 р. з представниками єврейської громади Кам’янця-Подільського, під час якої він заявив про свою рішучість твердо боротись з погромницькими явищами, а його візаві – про готовність разом з українцями захищати УНР.
У фільмі періодично з’являється французький журналіст Жан Пелісьє. Ми бачимо його поруч з Петлюрою, наприклад, під час вступу військ Директорії УНР до Києва в грудні 1918 р., а також в окопах під час артилерійського обстрілу в бою, яким керував особисто Петлюра (як ми встановили раніше десь восени 1919 р.). Французький журналіст при цьому постійно знімає на камеру все, що відбувається на його очах, прагнучи донести історичні події до нащадків. Таким чином до структури фільму «вплетено» оригінальну українську хроніку, що дійшла до нашого часу. Наприкінці фільму Петлюра зустрічається з Пелісьє вже в Парижі і той розповідає Головному отаману, що знімав він багато, але вороги України під час його повернення додому засвітили більшість плівок, думаючи, що у коробках він перевозить золото і коштовності.
Петлюра справді підтримував дружні стосунки з французькими журналістом, який був щирим другом України. Вони часто зустрічались наприкінці 1917 – на початку 1918 р., але потім довго не бачились. У листі від 28 жовтня 1919 р. Петлюра так і пише «Багато вже минуло часу, коли я з Вами бачився. З цього часу пережили ми багато тяжких моментів і не один сивий волос вказує на ті болючі етапи тієї дороги, якою ми пішли»).
Окремої розмови заслуговують епізоди, де показане життя Симона Петлюри та членів його родини, дружини Ольги та дочки Лесі, в Парижі. Родина провадить заможне життя – Петлюра одягнутий досить пристойно, а дружина й дочка і поготів. Вони постійно носять дорогі сукні з капелюшками (які до того ж міняють у кожній новій сцені), доглядають за собою, мають красиві зачіски, коштовні прикраси (обидві мають намиста з перлів, сережки у вухах тощо). Глядачеві добре помітно, що родині особливо нічого не бракує, жодної скрути вони не відчувають, мешкають у номерах з телефонами, мають зайві гроші, обідають у дорогих ресторанах.
Але це зовсім не так! Петлюра за його власними словами у Парижі перебивався «з хліба на квас». Люди, які його бачили тоді у французькій столиці відмічали, що він «живе убого». За ті скромні кошти, що він нерегулярно отримував від еміграційного Державного центру чи з інших джерел Петлюра знімав дуже скромне житло – останнє його помешкання містилося під самим дахом й мало дві маленькі кімнатки з мінімальним набором найнеобхідніших меблів і без телефону. Кухні у нього не було, тому він ходив на обіди до дешевих ресторанів в околиці. Свої скоромні статки він витрачав на цигарки (викурював до 40 цигарок на день), пресу і книги. Так само просто жили його дружина Ольга та дочка Леся. Дружина займалася вишиванням, чим заробляла гроші, які йшли на оплату навчання дочки у французькому ліцеї (про освіту Лесі батьки дуже дбали і коштів не шкодували). Всі коштовності було давно продано, ще до того як вони приїхали до Парижу. За таких умов думати про шикарні наряди, прикраси, пеньюари і зачіски навіть не доводилось. На фотографіях жінки одягнуті дуже скромно. На одному знімку мати і дочка – в платтях, зроблених з однакової матерії; жодних прикрас, жодних перлів. Зачіски жінок це окрема історія. Леся Петлюра мала темне волосся заплетене у дві типово дівчачі косички, а Ольга Петлюра – мала вже сиве волосся, просто зібране в «гульку». За всіма переживаннями, важкою роботою і піклуванням за дитиною у неї не було часу на себе. Отже, маємо спотворений образ Головного отамана і членів його родини, яка всіляко демонструє на екрані «скромноє обаяніє буржуазії». Ймовірно, на авторів фільму впливало усталене стереотипне уявлення про Париж як про столицю світової моди, краси, місто безтурботного життя та кохання.
Підбір актриси на роль Лесі Петлюри вкрай невдалий. Тут має бути темноволосе з косичками, скромне дівча 15 років, яке дуже любить собачок і котиків, збирає марки, захоплюється малюванням, пише вірші, до нестями обожнює своїх батьків, яка надзвичайно важко пережила смерть свого коханого батька і подальший судовий процес. Внаслідок стресу у неї почав розвиватись туберкульоз (цю хворобу тоді ще не вміли добре лікувати), який власне і обірвав життя Лесі Петлюри у віці 30 років, не дозволивши повною мірою розкритись її талантам. Натомість, у фільмі ми бачимо вродливу дівчину років на 10–15 років старшу за героїню, блондинку з кудрявими локонами, абсолютно статичну, яка без жодних емоцій, жодних проявів внутрішнього переживання промовляє сухі, короткі і банальні фрази. Отже, підбираючи актрису на цю роль, автори фільму абсолютно (тобто зовсім-зовісм) не враховували типаж реальної Лесі Петлюри, навіть не зважили на її вік. Питаєте чому? Відповідь очевидна – тому що це дочка головного режисера, котрій, очевидно, закортіло знятись у головній ролі, зіграти дочку самого Петлюри і побачити себе на афішах! Звичайно, режисер має повне право дати своїй дочці роль у фільмі як актрисі, але, на жаль, не в цьому випадку, адже ця роль одна з ключових у стрічці.
Кінець частини 2.
Далі буде.
На фото Симон Петлюра з дочкою Лесею - у фільмі та в реальності.
Немає коментарів:
Дописати коментар