"Таємний щоденник Петлюри". Відгуки ч.1

6 вересня на екрани українських кінотеатрів вийшов фільм Олеся Янчука "Таємний щоденник Петлюри". Подія довгоочікувата і знакова. Відтак не забарились і відгуки. Отже...

Andrii Rukkas

"Таємний щоденник Петлюри" або свіжі враження від хорошого, а головне потрібного фільму та критичні зауваження, котрі хоч може і гострі, однак мають на меті зробити фільм ще кращим (Ч.1)

На екрани вийшов новий художній фільм українського виробництва «Таємний щоденник Петлюри». Подія для нашої країни без перебільшення знакова і довгоочікувана, адже по суті це перша за всі роки незалежності повноцінна кінострічка, цілком присвячена постаті одного з лідерів Української революції Симона Васильовича Петлюри. Як голова Директорії і головнокомандувач збройними силами він стояв біля керма Української Народної Республіки у 1919–1920 рр., у найтяжчий період її існування, та очолював Державний центр УНР в еміграції, до своєї трагічної загибелі у травні 1926 р. Петлюра став справжнім символом боротьби за свободу і незалежність України. Навіть його ім’я набуло загально значення і змісту. Вороги називали українських вояків «петлюрівцями», вони ж у свою чергу носили це ім’я з гордістю.
В суспільно-політичних реаліях сучасної України актуальність такого фільму беззаперечна. Він був потрібен вже давно, і дуже потрібен зараз, адже доступною мовою кінематографу розповідає глядачам про одного зі стовпів Української революції. Також відзначимо, що з огляду на нашу любов до «круглих» дат стрічка теж вийшла вчасно. Наступного року буде 140-а річниця з дня народження Симона Петлюри.
Сюжет фільму будується за принципом щоденника, якого ніби пише сам Петлюра. І хоч на справді такого щоденника немає, але водночас ми не можемо заперечити, що Петлюра міг мати задум його написати, або навіть брався за роботу. Тож така форма подачі матеріалу є цілком прийнятною. Автори фільму зосереджуються лише на деяких ключових епізодах життя українського лідера. Тематично фільм чітко поділяється на дві частини. Перша охоплює період 1917–1920 рр., друга оповідає про останні роки життя Петлюри, його трагічну загибель та судовий процес над вбивцею.
Даруйте, але «професійна деформація» далася взнаки, тому просто подивитись фільм як звичайному глядачу мені не вийшло – око історика постійно помічало малі і великі хиби, недоречності та помилки, які є у будь-якій кіно роботі. Прошу, наступні зауваження сприймати не як критиканство, а конструктивну критику, адже фільм як такий загалом сподобався.
Перший епізод – перехід українських військ на західний берег Збруча і здача зброї полякам наприкінці листопада 1920 р. – попри очевидний трагізм ситуації, вийшов абсолютно «прісним» і беземоцінйим. Вояки йдуть вервечкою і спокійно кидають на купу свої гвинтівки. При чому поляки стоять не за мостом, а перед ним. Насправді Армія УНР відступала з важкими боями, до останнього тримаючи плацдарм в районі Волочиська і даючи можливість переправитись на протилежний берег максимальній кількості військових, цивільних біженців, обозів, майна тощо. Про фінальний момент регулярної збройної боротьби є чимало спогадів учасників, він добре описаний у фаховій літературі та навіть у поезії. Згадаймо тут вірш Євгена Маланюка

Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.

Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: На Захід… На Захід… На Захід…
І услід – реготався Схід.

Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за Тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?

На жаль, не було у цій сцені ані грому гармат, ані гуркоту ешелонів, ані зловісних птахів, ані емоційних переживань вояків (сцена з ламанням шаблі була дуже картинною). Та й сама процедура здавання зброї відбувалась інакше – без показаного, як у фільмі, приниження українських вояків з боку поляків. Поляки з пошаною поставились до своїх колишніх союзників.
Наступний епізод. Грудень 1917 р. йде засідання уряду УНР, на якому присутні чомусь лише 4 осіб – Грушевський, Винниченко, Петлюра і дебела стенографістка пані Оля (де інші члени уряду невідомо). Петлюра доповідає про ситуацію в Києві і говорить про необхідність придушення більшовицької активності. Потім штурм «Арсеналу», проте автори не вказали, що це вже був 1918 р. кінець січня за старим стилем, або початок лютого за новим, а головне, що Петлюра на той час давно вже не в уряді, а керує добровольцями-гайдамаками, котрі під його орудою й здобувають «Арсенал». Бракує конфлікту з Винниченком, усунення з посади генерального секретаря з військових справ і формування Гайдамацького коша Слобідської України. Теж могли б бути дуже виграшні сцени, які б у гарному світлі показали Петлюру. Його незаслужено усунули, він не зневірився і продовжує воювати.
Після успішного штурму "Арсеналу" Петлюра підходить до полонених повстанців, серед яких йому представляють Євгенію Бош, говорячи при цьому, що вона "у них тут головна". Петлюра наказує всіх відправити до Лук'янівської в'язниці. Сцена розвінчує радянський міф про 300 закатованих арсенальців. але до чого тут Євгенія Бош? Вона ж повстанням на заводі не керувала, а отже і в полон не потрапляла.
Щось наплутано з хронологією в епізоді з Болбочаном. Спочатку Петлюра зустрічається з ним і відправляє його в Італію (це було у травні 1919 р.), а потім Болбочан розмовляє з отаманом Волохом, як написано в титрах, в лютому 1919 р. в Києві в готелі «Континенталь». В сцені з оголошенням вироку зачитується не оригінальний документ (він добре відомий, опублікований, спеціально шукати його не треба), а якійсь цілком сучасний твір «за мотивами». Потім дивна сцена розстрілу.
Абсолютно фантазійний епізод. Петлюра десь і колись керує обороною якогось піхотного підрозділу, що займає оборону в окопах повного профілю. Оскільки на вояках шинелі з трикутними кольоровими клапанами на позначення рангів, що були введені наказом наприкінці квітня 1919 р., а на дворі явно не літня погода, робимо висновок, що то має бути кінець осені 1919 р., час катастрофічної поразки Армії УНР. Що ж то за бій, яким особисто керував тоді Петлюра, невідомо.
Далі щось наплутано з хронологією, бо наступна сцена Петлюра випадково зустрічає генерала "Кревса" (так у фільмі, хоча має бути Кравс), а той у свою чергу бачиться у Києві з російським генералом Бредовим. Отже тут події кінця серпня – початку вересня 1919 р. Може так стрибає думка Петлюри, коли він згадує про події для свого щоденника, але простому глядачу, не знайомого з деталями історії України, це все треба пояснити і подати послідовно.
«Кревс» говорить Петлюрі про Бредова, що пам’ятає його з Першої світової війни, коли той командував 4-ю гренадерською дивізією! Тут прикра і дитяча помилка – ніякої «4-ї гренадерської» в російській армії не було (було три номерних дивізії і одна Кавказька без номеру), а Бредов командував зовсім іншими частинами та установами. Тут сценаристу вистачило б і вікіпедії.
Бредов називає "Кревса" австрійським генералом, однак у цісарській і королівській армії він дослужився до підполковника, а генералом став власне в Галицькій армії. Знову дитяча помилка, на яку вистачило однієї вікіпедії почитати.
Сцена з Пілсудським, якого у титрах чомусь підписано головою польського уряду, хоча той був не прем'єр-міністром, а "начальником" (очільником) Польської держави (тут знову очевидна помилка на рівні вікіпедії). Це важливе зауваження, адже принципової політичної домовленості про союзні дії досягнути лідери двох суверенних держав. У фільмі під час розмови маршал раптом кладе руку на плече Петлюрі, називає його на «ти» як давнього приятеля і здається ось-ось звернеться до нього «чуєш, старий». Недоречна фамільярність у спілкуванні двох державних керманичів. Принижує Петлюру і не личить Пілсудському (якщо серйозно, то Пілсудський дозволяв звертання на «ти» лише щодо двох своїх найбільш віданнях і давніх друзів).
Домовившись з Пілсудським, Петлюра ранньою весною кудись поїхав і десь в полі зустрів вояка УГА, галицького селянина, який йому говорить слова докору за договір з поляками. Того селянина грає колишній народний депутат Михайло Ратушний. Він Головному отаману так і представляється і каже він сам Ратушний і всі довкола тут так само Ратушні. Для повноти картини і локалізації на місцевості треба було поінформувати глядачів, що то село Черніхівці Збаразького повіту на Тернопільщині, звідки пан Ратушний родом.
Потім на автомобіль Петлюри, котрий десь без зрозумілої мети кудись самотньо їде польовою дорогою, несподівано нападає кінний роз’їзд «червоних». В перестрілці гине ад’ютант Петлюри, сам же Головний отаман з водієм відстрілюються з гвинтівок і відганяють ворога, котрий теж має втрати. Повна вигадка і фантазія сценариста – що з селянином, що з перестрілкою. Весною 1920 р. Петлюра був у Варшаві. До тимчасової столиці УНР Кам’янця-Подільського він прибув 1 травня потягом! Факт відомий, є багато фотографій з урочистої зустрічі державного керманича на вокзалі. Та й взагалі, оці мандри Петлюри в автомобілі дуже дивні. Десь лісами-полями з одним лише адютантом колесить під час війни голова держави і верховний головнокомандувач, зустрічаючи на своєму шляху то командувача корпусу генерала «Кревса» (котрий так само мандрує самотньо), то селянина Ратушного, то ворожих вершників.
Далі буде...